Ми пишаємось своїм минулим

2016-10-14

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу – ось питання, на які має відповісти минуле. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, – легка здобич для невсипущого Зла.

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то жити б змогли без помилок. Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Досліджуючи історію власного краю, його традиції, ми намагаємося відвідувати якомога більше цікавих місць України.

В червні 2016 року відвідали Національний заповідник «Хортиця» , який є важливим об'єктом природної, культурної та історичної спадщини. У центрі якого споруджений монумент-панорама, присвячена історії запорозького козацтва, реконструйовані козацький та отаманський курінь, де експонувати побутові речі запорозьких козаків; діюча церква, виставка-експозиція комори та зброярні, а також експозиція козацьких люльок.

Споглядали велич «Дніпрогесу»

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І ,здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови...

З давніх давен, Чотирнадцятого жовтня відзначається одне з найбільш шанованих свят в Україні - свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як зазвичай кажуть, "Покрови" чи "Святої Покрови".

Для козаків Покрова була найбільшим святом. Цього дня відбувалися вибори нового отамана.

Наші лицарі вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю козаки вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запорожжі була церква святої Покрови.

14 жовтня 2016 року ми відвідали Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» !

«Гетьманська столиця» - це безцінні пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи: палацово-парковий ансамбль К.Розумовського, Будинок генерального судді В.Кочубея, Музей археології Батурина, Воскресенська церква-усипальниця гетьмана К.Розумовського, парк «Кочубеївський», Миколо-Крупицький монастир, Цитадель Батуринської фортеці, Пам’ятник жертвам Батуринської трагедії 1708 року, Могила П.І.Прокоповича - основоположника вітчизняної науки про бджільництво, винахідника рамкового вулика, інші. Завдяки багаторічним археологічним дослідженням на території Батурина розгадано багато таємниць, що приховувала батуринська земля. Окрім безцінної наукової інформації, археологи поповнили фондове зібрання заповідника тисячами предметів музейного значення. Саме археологічна колекція заповідника стала основою для створення нового Музею археології Батурина, який з 22 січня 2009р. відкрив свої двері для відвідувачів.

Також свої двері для нас відкрив Собор Різдва Богородиці, який розташований в м. Козелець, що в свій час став центром управління Київського козацького полку. В зв'язку з цим в 1740-60 роках тут було збудовано будинок полкової канцелярії (архітектор А.Квасов), який в майбутньому служив міським магістратом (зараз в ньому розміщено бібліотеку). Козелець був ще і резиденцією протопопа (протоієрея) Після знищення Запорізької Січі (1775) і загалом козацької влади в Україні в 1782 році Козелець став центром повіту Київської губернії.

Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. Пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.